Вірш, написаний олівцем на серветці

Пропахло зорями місто вечірнє.

Місяць… Обличчя торкнувся – і щез.

Забуду сьогодні про свої провини –

І тугу… Про ту, що без меж.

Згадаю – усе, що довкола –

Це попіл погаслих зірок.

І кава оця – гаряча, вершкова -

Й перехожа, що пришвидшує крок.

О музика горя і щастя, –

Цей стукіт розбитих й не дуже сердець.

І, може, я – зовсім-презовсім пропаща,

Та зараз – нехай йому грець.

Ми – люди. І зорі

Ще сяють у наших очах.

А часом – стікають поволі

По наших замерзлих щоках.

Перехожа!

Людина з зірками на кінчиках вій!

Ти – знай, що згасати – то якось негоже.

Мрій. Не здавайся. Молися. І дій. 

©Александра Канафоцкая, all rights reserved

Січень. Втеча від втечі

Співаю пошепки. В слідах

Зима ще береже твою присутність.

Думки мої заплутались в світах –

Уявних. Така вона – моєї втечі сутність.

Біжу від буднів, заздрощів і сліз

Назустріч вітру десь в інопланетних хащах.

Прошу, щоб він мені напій для забуття приніс,

Однак – сліди на серці так біліють – нащо?

©Александра Канафоцкая, all rights reserved 

Твій подих – мов холодний океан...

Твій подих – мов холодний океан

За сотні миль від мого місця втечі.

Він не торке моїх плечей чи ран –

Не розповість на вухо теплі речі.

В моїх садах все сипле, сипле, сипле сніг –

Ховає від людей приховану надію.

Піти із моїх снів ти все ж не зміг –

А я між снами якось животію.

©Александра Канафоцкая, all rights reserved

Камінець по воді…

Камінець по воді…

Ледь торкнувся – і щез.

Тільки брижі тонкі –

Для позначення меж.

І мета їх – не стати,

Тільки…. Серденько…. Я

Поспішила ой дати

Твоїм брижам ім’я. 

©Александра Канафоцкая, all rights reserved